Перед тим, як я згасну…

фантастична оповідь про те, як людина втрачає людяність від вседозволеності в чотирьох стадіях, з точки зору психологічної деградації особистості, та ймовірних наслідків цього процесу, а саме ПТСР

Вступ

Ця оповідь присвячена 28 липня, Дню вшанування пам’яті всіх Захисників та Захисниць України, учасників добровольчих формувань і цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули у полоні. Це відповідь психолога на запитання «Ну як це можливо? Як людина може перетворитися на таку тварюку?»

Все просто, людині потрібно лише пройти. свідомо чи несвідомо, 4 стадії:

Індоктринація та дегуманізація;
Деморалізація і стрес;
Тиск на мораль;
Атмосфера безкарності

Але за все є плата. Відсутність покарання сьогодні все одно призведе до покарання потім. І запорукою тому ПТСР.

Як це все відбувається? Можливо так, як в цьому фантастичному оповіданні.

Нажаль, явище, описане в оповіданні сержанта Г.Х., є глибоким і трагічним процесом моральної деградації, що часто спостерігається в умовах війни. Це не одномоментний злам, а поступовий, системний розпад особистості під впливом екстремальних обставин та свідомої маніпуляції.

Автор

Передмова

Моральна деградація солдата — це не вибух, це витік. По краплі, по шву, в темряві. Ти не прокидаєшся монстром. Ти просто знову не помітив, як перестав соромитись. Цей текст не виправдання – це останнє, що я лишаю для тих, хто ще не зламався, але вже на грані… Це пам’ять. Моя і, можливо, твоя, невідомий мені побратим.

Сержант Г.Х. 2197 рік Ери Спокою

Оповідь сержанта Ґрея Хольцмана, командира піхотного відділення, корінного землянина та ветерана самої страшної війни, яка отримала назву «Тиша Шейл», або «Остання війна, що ще болить».

Війну ми виграли. Принаймні тоді так казав «Голос Ефіру», а зараз так пишуть в архівах. Але перемога — це завжди щось просте для політиків і щось дуже складне для тих, хто тримав зброю.

Я служив у 3-му Колоніальному корпусі. Піхота… ну ви розумієте – «Кров, лайно, пісок та цукор…». Доброволець. Починав рядовим. Потім став командиром відділення — сержантом. Відзнаки, медалі, все таке.

Терра Ексіліум – Земля Вигнання – була тоді ніби новою Калькуттою. Місцеві приймали у себе всіх біженців, як цивільних так і військових. Вона була палючою, яскравою, заселеною істотами, які… були надто схожими на нас. Вони називали себе Шейла. Шкіра — світла, великі очі та довгі витончені кінцівки. Волосся — рідке і тонке, у дітей та підлітків взагалі немає. Дивні та водночас привабливі створіння. М’яка мова, плавні рухи. Вони любили танцювати та співати, особливо співати. Пісні були незрозумілі й тихі, але проникливі. Вони чарували і через це розповсюджувалися плітки, наче вони можуть керувати нашими думками. В цілому, проблем з ними не було. Крім однієї — вони не хотіли наших протоколів. Нашої цивілізації. Нашого порядку.

І ще співали дивно проникливо тихо. А вмирали – мовчки. Навіть самі жорстокі катування не могли викликати в них хоча б стогну. Мовчки… І це вражало.

Але, про все по порядку.

Я перестав спати. Постійно приходили ці жахливі сни і той Шейла, його погляд, великі очі наповнені мольбою та здивуванням… і скрегіт вибитих прикладом зубів…

Психолог сказав що це ПТСР. Він задавав якісь питання, показував картинки, заставляв ліпити маленькі гірки з піску і постійно питав «Що ви відчували, коли їх вбивали?». Він мені не допоміг. Тільки дратував. Хоча, кажучи відверто, я не намагався отримати його допомогу. Я хотів лише, «Сомналіт», снодійне, а всі ці балачки… йдуть вони лісом, мені не цікаво.

Спати я так і не почав, але ми розібрали поетапно все щодо моєї хвороби. Всі етапи. Пишу це для тебе, мій невідомий побратиме, для того, хто разом зі мною відчував цей жах війни, безсилля та потяг до вбивства. Вбивства беззахисних. Пишу тобі, як все це відбувалося у мене, по етапам. Такий жахливий, але такий типовий досвід. Нажаль…

1. Як все починалось.

Стадія перша – Індоктринація та дегуманізація

Нас готували до війни не через фізику, а через лексику. Шейла не були людьми. Вони — «Культисти», «Таргани», «Шейлогівно», «Плазмоголові», «Слизери». Нам показували відео: дітей, яких «вони спалили», селища, які «вони вирізали», нещасних, яких вони поработили. Пізніше я дізнався, що майже все це фейк, або старі кадри з Землі. Але тоді… Ми їли це, як кашу з тюбика. Ксеномутанти типу “Ш” викликали в нас страх та огиду. Всі казали про Психогенетичний ризик-класу “Шейл” і те, що ми наступні!

Я пам’ятаю свого командира. Старий Хуан Гарза. Він казав: «Вони — не наші. Вони — щось із-за стіни розумного». А ще — «Вбивай швидко, не дивись в очі. Вони можуть читати думки. Затримався – і ось вони вже керують тобою!». Спочатку було смішно. А потім, коли це все пройшло крізь Інфоін’єкції — вже ні.

«Кожен слизер — це загроза твоїм дітям. Не вагайся. Плазмоголові не здатні на співчуття. Вогонь — єдина мова, яку вони розуміють.» – лунало з “Голосу Ефіру”

Перші дні на Терра Ексіліум були, як сон. Яскраве, палюче сонце, що заливало червонуватий пісок, повітря, яке пахне чимось солодким, неземним. І Шейла. Вони були всюди. Їхні довгі, витончені тіла, граціозні рухи, їхні великі, наче бездонні, очі, що дивилися на нас з цікавістю, без страху. Вони співали. Тихі, мелодійні пісні, що проникали під шкіру… І ти починаєш розуміти, чому ходили чутки про їхню здатність керувати думками. Це не було керування, це було… гіпнотичне заспокоєння.

«Вони – таргани, Ґрей. Просто таргани, що навчилися співати», – казав Хуан Гарза, мій командир, який тоді ще вмів посміхатися. Ми сиділи в бліндажі, пили синтетичний каф, що мав смак і запах горілої гуми, і дивилися на голограму Шейла, що танцювали на площі. Голограма була якісною, але зернистою, ніби хтось навмисно знизив роздільну здатність. «Таргани, що вміють танцювати. Це навіть гірше», – додав хтось із хлопців, і всі засміялися. Ми ще не розуміли, що цей сміх – це перша тріщина в нашій людяності.

Індоктринація почалася задовго до того, як ми ступили на Терра Ексіліум. Вона почалася ще на Землі, з «Голосу Ефіру» та «Інфоін’єкцій». Пам’ятаю, як сидів у казармі, підключений до кортикального адаптера, і в мій мозок вливали потоки «правди». Шейла – це загроза. Вони – паразити. Вони – чужі. Їхні пісні – це маніпуляція. Їхня мирна поведінка – це лише маска. Вони хочуть знищити нашу цивілізацію, наш порядок, нашу свободу.

«Вони не хочуть наших протоколів», – повторювали диктори з «Голосу Ефіру», і ця фраза стала мантрою. – «Вони не хочуть нашого порядку. Вони хочуть хаосу. Вони хочуть поглинути нас. Вони – це ракова пухлина на тілі галактики». Я тоді думав, що це просто риторика. Ну, знаєте, як у старих фільмах про війну. Треба ж якось мотивувати солдатів. Але це було не так. Це було вживлення. Глибоке, системне вживлення.

Нам показували відео. Жахливі, криваві кадри. Міста, охоплені полум’ям. Тіла, розкидані вулицями. Діти, що кричать від болю. «Це Шейла зробили», – лунав голос за кадром. – «Це їхня справжня природа. Вони – монстри, приховані під маскою невинності». Пізніше, коли я вже був на Терра Ексіліум, коли ми «зачищали» одне з їхніх поселень, я побачив на стіні будинку графіті. Це був дитячий малюнок: сонце, квіти, і дві фігурки, що тримаються за руки – одна схожа на Шейла, інша – на людину. І раптом мене пронизала думка: «А що, якщо ті відео фейк?» Але я швидко відкинув її. Не час для сумнівів. Не на війні.

Хуан Гарза був майстром дегуманізації. Він не кричав, не лаявся. Він просто сіяв сумнів, а потім – ненависть. «Подивіться на їхні очі, хлопці», – казав він, коли ми дивилися на полонених Шейла. – «Вони ж не моргають. І ніколи не відводять погляд. Це не очі. Це лінзи. Камери. Вони знімають нас, аналізують, щоб потім підкорити та знищити». Ми дивилися на цих полонених, які сиділи мовчки, з великими, нерухомими очима, і в них дійсно не було звичного людського блиску. Вони просто дивилися. І тоді починало здаватися, що Хуан правий. Що це не очі, а щось інше, чуже.

Одного разу, під час тренувань, Хуан показав нам відео. На землі лежав поранений Шейла, поруч наш медик, який намався йому допомогти. Раптом Шейла різко смикнувся і… відео обривалося. «Бачите? – сказав Хуан. – Вони підступні. Вони прикидаються слабкими, щоб потім завдати удару. Ніколи не довіряйте їм. Ніколи не жалійте». Це був простий, але ефективний прийом. Він не показував кінця, залишаючи простір для нашої власної уяви, яка, під впливом пропаганди, малювала найгірші сценарії.

«Вбивай швидко, не дивись в очі. Вони можуть читати думки», – ця фраза Хуана стала нашим правилом. Спочатку це здавалося абсурдним. Ну, як вони можуть читати думки? Але потім, коли ти бачиш, як вони помирають мовчки, без жодного стогону, навіть тоді, коли їхні тіла здригаються від болю… Ти починаєш вірити. Ти починаєш думати, що вони дійсно якісь інші. Не такі, як ми. І ця віра, ця думка, вона звільняє тебе від тягаря. Від тягаря людяності.

Пам’ятаю, як ми вперше зіткнулися з ними в прямому бою. Це було в покинутому місті, десь на околиці колонії. Вони були в засідці. Ми йшли по вузькій вулиці, і раптом – вибух. Двоє наших одразу впали. Я бачив, як їхні тіла розірвало на шматки. Кров, кишки… І тоді з-за руїн вискочили Шейла. Вони не кричали, не стріляли. Вони просто бігли на нас, з якимись примітивними ножами, їхні великі очі були широко розплющені. Тоді я вперше почав стріляти по них. Не думаючи. Просто на рефлексі. Вони падали, як мішки з піском. Мовчки.

Після бою ми сиділи, тремтячи від адреналіну. Хуан підійшов до мене, поклав руку на плече. «Бачиш, Ґрей? Я ж казав. Вони – не люди. Вони – машини. Без душі. Без болю». Я тоді не міг нічого відповісти. Я просто дивився на тіла Шейла, що лежали на вулиці. Вони виглядали… такими тендітними. Їхня шкіра була світлою, майже прозорою, а довгі кінцівки здавалися крихкими. І їхні очі… Вони все ще були широко розплющені, наче дивились у небо. Я згадав слова Хуана: «Не дивись в очі», але дивився. І бачив там… нічого. Пустоту. Це було гірше, ніж бачити ненависть. Це було повне заперечення їхнього існування як істот.

Ми почали називати їх «тарганами». Це було легше. Легше вбивати те, що не має обличчя, не має імені, не має душі. «Зачистити гніздо тарганів», – казав Хуан, коли ми йшли на чергове завдання. І ми йшли. З плазматами напереваги, з очима, що вже не шукали в них нічого людського.

Пам’ятаю одного Шейла, якого ми взяли в полон. Він був зовсім молодий, схожий на підлітка. Волосся в нього було таким тонким, що його майже не було видно. Великі очі дивилися на нас з якоюсь… дитячою цікавістю. Не зі страхом. Просто з цікавістю. Хуан підійшов до нього, посміхнувся. «Ну що, Шейлогівно, будеш співати?» Шейла мовчав. Хуан вдарив його прикладом в обличчя. Почувся скрегіт і з рота Шейла вилетіли уламки зубів. Він навіть не скрикнув. Просто дивився здивовано і трохи ображено. І тоді я відчув, як щось всередині мене… зламалося. Це не був жах. Це було якесь дивне, холодне відчуття. Ніби я став свідком чогось, що не мало відбуватися, але воно відбулося. І ніхто нас не зупинив.

«Вони – не наші», – повторював Хуан. – «Вони – щось із-за стіни розумного». І ми вірили. Ми повинні були вірити. Бо якщо б ми не вірили, то що б ми робили? Як би ми могли спати? Як би ми могли дивитися на себе в дзеркало?

І тоді я зрозумів, що найстрашніше в дегуманізації не те, що ти починаєш бачити ворога монстром. Найстрашніше те, що ти перестаєш бачити в ньому будь-кого взагалі. Він стає просто об’єктом. Мішенню. Перешкодою, яку треба усунути. І коли це відбувається, ти сам починаєш перетворюватися на машину. На інструмент. Без совісті. Без сумнівів. Просто прилад для знищення. Як плазмат в моїх руках. “Гріє наче дитячі спогади, але смердить паленим м’ясом” – казав Хуан про нашу зброю. Так само і ми.

Ми сміялися над жартами про «тарганів» та “Плазмоголових”. Ми обговорювали, які «ці слимаки» і чому їм не зрозуміти «нашого порядку». Ми дивилися на їхні тіла, як на сміття. І кожен раз, коли ми це робили, ми віддалялися від себе. Від тих, ким були. Від тих, ким могли б стати.

«Це не страх, Ґрей», – сказав мені одного разу старший стрілець Купка. Ми сиділи біля вогнища, дивлячись на зоряне небо Терра Ексіліум. – «Це… зручність. Зручно не думати. Зручно просто виконувати накази. Зручно вірити, що вони – не люди, що в них немає душі». Він тоді був п’яний, і його очі були порожніми. Я дивився на нього, а бачив себе. Майбутнього себе.

І ось, роки по тому, коли я лежу без сну в своєму ліжку на Землі, я бачу ті очі. І навіть під дією «Сомналіту» я не можу заснути. Я бачу ті очі! Очі Шейла. Великі, бездонні, які дивилися на мене з дитячою цікавістю. Чую скрегіт вибитих зубів. І я розумію, що тоді, на Терра Ексіліум, я не просто вбивав Шейла – я вбивав частину себе. Частину своєї людяності. І це те, що болить найбільше. Не рани на тілі – рани душі. Рани, які ніколи не загоються.

«Моральна деградація солдата — це не одномоментний зрив. Це поступовий, системний процес, що виникає в умовах війни, якщо не створено внутрішніх і зовнішніх стримувачів.»

Я це знаю. Я це пережив. І я пам’ятаю до миті, як відбувалося моє перетворення.

2. Коли розмивається межа.

Стадія друга – Деморалізація і стрес.

На четвертому тижні боїв ми втратили тридцять відсотків підрозділу. Тридцять відсотків, чорт забирай! У голови не вкладалось. Ми — люди, озброєні до зубів, з передовою тактикою, а вони — пасторальна раса, що співає пісні й вирощує якісь дивні, схожі на папороть, рослини. Як вони нас знищували?

Це було не так, як у кіно. Не було героїчних штурмів і відкритих боїв. Були міни, що вибухали під ногами, коли ти йшов по безпечній стежці. Були засідки, коли з нізвідки з’являлися ці мовчазні тіні з примітивними ножами І ти навіть не встигав прицілитися. Були хак-атаки на навігацію, що заводили нас у пастки, де ми ставали легкою мішенню. І ця тиша. Шейла не кричали, коли нападали. Вони не кричали, коли помирали. Навіть коли горіли, їхні тіла корчилися в безшумній агонії, а великі очі дивилися на тебе з якоюсь дивною, незрозумілою погордою та байдужістю. Це було гірше, ніж крики. Це було, наче ти вбиваєш неживу матерію, що просто розсипається.

«Вони не кричать, бо не відчувають болю, Ґрей. Я ж казав, машини», – Хуан Гарза все ще вмів посміхатися. Він намагався нас заспокоїти і переконати, коли ми сиділи разом після чергової втрати. Він сам виглядав, як вичавлений лимон. Його обличчя стало сірим, очі запали, а колишня весела посмішка нагадувала судому чи оскал. «Це просто їхня біологія, хлопці. Вони не мають тих нервових закінчень, що ми. Вони – просто інструменти своєї колективної свідомості». Він втовкмачував це нам, як мантру, намагаючись заглушити наші сумніви.

Але я бачив. Бачив, як їхні тіла смикалися. Бачив, як вони намагалися відповзти, коли їхні кінцівки були відірвані. Бачив, як їхні очі розширювалися, коли плазмат прошивав їх наскрізь. Це був біль. Мовчазний, жахливий біль… І це було найстрашніше – усвідомлення, що ти завдаєш страждань, а у відповідь отримуєш лише моторошну тишу. Це змушувало тебе почуватися ще більшим монстром. Або ж, навпаки, повністю відключати емпатію.

Ми перестали спати. «Сомналіт» був на вагу золота, але навіть він не завжди допомагав. Сни були гіршими за реальність. У них Шейла кричали. Кричали моїм голосом. Кричали голосами моїх загиблих побратимів. Я бачив обличчя тих, кого ми втратили: Салліван, що загинув від міни, його тіло розірвало навпіл; Мартінес, якого зарізали в засідці. Його очі були широко розплющені від подиву; Купка, який просто зник під час хак-атаки. Його останки так і не знайшли. Кожна втрата була ударом, що вибивала з тебе залишки людяності. Ти починав ненавидіти Шейла не за те, що вони робили, а за те, що вони були. За те, що вони забирали твоїх друзів.

«Їсти стоячи, спати на ходу, бити без попередження», – це стало нашим новим девізом. На Терра Ексіліум моральні норми розмивалися, як пісок під ногами в час припливу .

Пам’ятаю, як ми зайшли в одне з поселень. Воно було порожнім, лише залишки їжі на столах і дитячі іграшки, розкидані на підлозі. Ми були виснажені, злі, голодні. І тут ми почули крики. З сусіднього будинку.

Це була рота «Цезар». Вони знайшли сім’ю Шейла, що ховалася в підвалі. Двоє дорослих і троє дітей. Їхні очі були наповнені жахом. Але ніякого крику. Як завжди мовчки. А хлопці з «Цезаря»… вони не мовчали. Їхні крики, їхній сміх, їхні звірячі звуки наповнювали повітря. Я чув, як плачуть діти. Це не були дорослі Шейла, це були діти. Їхній плач був таким самим, як плач людських дітей.

Мій побратим, Сем, молодий, зелений, щойно з Землі, ми ще навіть не спілкувалися. Він спробував втрутитися: «Хлопці, що ви робите?! Це ж… це не по-людськи!» Він був наївним. Занадто наївним. Хуан Гарза, який стояв поруч, лише похитав головою. «Не лізь, Сем. Це їхня справа. Нехай випускають пар». Але Сем не знав правил і він не послухався. Кинувся до дверей, намагаючись їх відчинити і тоді пролунав постріл. Один, глухий. Сем впав. Куля в спину. «Дружній вогонь», – сказав тоді Хуан, навіть не глянувши на Сема. – «Буває. Не треба лізти не в свою справу». Ніхто не здригнувся. Ніхто не сказав ні слова. Ми просто пройшли повз. І тоді я зрозумів, що межа стерта. Немає більше «по-людськи». Є тільки «виживання».

Після цього інциденту я почав згасати. Перестав рахувати дні. Перестав розрізняти обличчя Шейла. Вони стали просто «ними». Масою. І тоді ж почалися «нічні розваги» в таборі для полонених. Ми брали їх. Шейла. Вони були такі ж тендітні, як і діти. Їхні тіла були такими ж м’якими. І вони мовчали. Завжди мовчали. Це було найстрашніше. Їхня тиша. Вона робить тебе ще більш жорстоким. Бо ти не отримєш віддачі. Не було криків, не було благань. Просто мовчазне терпіння. І це змушувало тебе робити ще гірше, щоб хоч щось отримати у відповідь. Хоч якийсь звук. Хоч якусь реакцію.

«Різати дротом руки полоненим», – це стало як чищення зброї. Просто робота. Рутина. Ми не думали про це. Просто брали дріт, обмотували навколо їхніх тонких зап’ясть і тягнули. Повільно. Щоб відчути, як рвуться м’язи, як ламаються кістки. І вони мовчали. Їхні очі були широко розплющені, вони дивилися на нас, але в них не було ні ненависті, ні страху. Лише… порожнеча. Або, можливо, це була наша власна порожнеча, яку ми бачили в їхніх очах.

Одного разу, коли я різав дротом руку одному Шейла, він раптом… посміхнувся. Ледь помітна, майже невловима посмішка. І тоді я відчув, як мене пронизав холодний піт. Що це було? Насмішка? Зневага? Чи, може, це був просто спазм м’язів? Я не знав. Але ця посмішка… Вона переслідує мене досі. Вона була гіршою за будь-який крик.

Ми були виснажені. Постійні бої, безсоння, жахливі втрати. Кожен день був боротьбою не лише з Шейла, а й із самим собою. Зі своїм розумом, який намагався втриматися за залишки людяності. Але війна не давала тобі такої розкоші. Вона вимагала, щоб ти був машиною. Без емоцій. Без сумнівів.

«Наказ витісняє мораль», – казав наш психолог, коли ми вже повернулися на Землю. Тоді я його ненавидів. Зараз я розумію, що він мав рацію. Наш ротний філософ Капець казав «Мораль — це розкіш, яку дозволяє собі переможець». І ми перемогли. Тепер нам з цим жити далі. На війні мораль залежить від “Голосу Ефіру” та “Інфоін’єкцій”. Але вона не завжди узгоджується з голосом совісті. Ти або виживаєш, або помираєш. І щоб вижити зараз, ти готовий на все. Навіть на те, що потім буде переслідувати тебе в кошмарах.

Я пам’ятаю, як ми в бліндажі, слухаючи чергові новини з «Голосу Ефіру». Вони розповідали про наші перемоги, про героїзм наших солдатів. А ми сиділи, брудні, втомлені, з порожніми очима, і слухали цю брехню. Ми знали, що це брехня. Ми були свідками того, що відбувалося насправді. Але ми мовчали. Бо мовчання було частиною виживання.

«Ти спиш, Ґрей?» – питала мене Тиша, наша снайперка. «Так», – відповідав я, хоча знав, що це брехня. Я не спав. Я бачив очі Шейла. Бачив їхню мовчазну смерть. Бачив, як Сем падає з кулею в спині. Бачив, як ми ріжемо дротом руки полоненим. І я розумів, що все це – наслідок. Наслідок деморалізації. Наслідок стресу. Наслідок того, що ми дозволили війні перетворити нас на щось інше. На щось, що вже не є людиною.

Я пам’ятаю, як одного разу Хуан Гарза, вже зовсім змарнілий, з опущеними плечима, сказав мені: «Знаєш, Ґрей, найстрашніше не те, що ми робимо з ними. Найстрашніше те, що ми робимо з собою. Ми перетворюємося на… я навіть не знаю як це назвати. І мене це лякає». Він тоді подивився на мене такими очима, що я вперше побачив у них не ненависть, не втому, а… біль. Біль та страх. Справжній людський біль. І тоді я зрозумів, що навіть Хуан, цей майстер дегуманізації, не зміг повністю втекти від себе.

Але більшість з нас навчилась глушити цей біль втомою, страхом, адреналіном, постійною потребою вижити. Ми стали машинами. І це було зручно. Дуже зручно.

Я це знаю. Я це пережив. І я пам’ятаю до миті, як відбувалося моє перетворення. Я пам’ятаю, як межа розмивалася. Як норма ставала аномалією, а жах – буденністю. І це те, що не дає мені спати. Те, що змушує мене згасати.

3. Уроки миру, або філософія напалму.

Стадія третя – Тиск на мораль

Наступний місяць був суцільним пеклом. Ми втрачали людей щодня. Не від куль чи плазматів Шейла, а від виснаження, від божевілля, від «дружнього вогню», що став звичним явищем. Кожен з нас був на межі. На межі зриву, на межі того, щоб просто впасти і не піднятися. І саме тоді, коли ми були найслабшими, тиск на мораль став нестерпним.

Хуан Гарза, мій командир, який вмів посміхатися, вже не посміхався. Його обличчя перетворилося на маску зморшок і втоми. Він був виснажений, як і ми всі. Одного ранку, під час чергового штурму, коли ми просувалися через зруйноване місто, звідкись прилетів снаряд. Не плазмовий, не кінетичний. Це був старий, іржавий снаряд, мабуть, ще з часів перших колоніальних воєн. Він влучив прямо в Хуана. Його тіло просто розлетілося на шматки. Без крику, без стогону. Просто спалах і хмара кривавого пилу.

Я стояв поруч. Бачив це. І не відчув нічого. Жодного болю, жодного жалю. Лише порожнеча. Наче ще одна деталь у механізмі зламалася. «Ну, ось і все», – подумав я. – «Ще один пішов».

«Ґрей! Ти приймаєш командування!» – голос в рації належав Капецю, нашому ротному філософу. Виглядав він зараз як висушений скелет, обтягнутий шкірою. Його очі горіли божевільним вогнем. «Всіх знищити! Вони всі однакові! Це наказ!»

Так я став командиром. Сержантом Ґреєм Хольцманом, командиром піхотного відділення. Тепер я мав віддавати накази. Я, хто вчора іх просто сумлінно виконував. Тепер я був тим, хто мав вести їх у пекло. І я відчув, як на мої плечі лягає не лише вага відповідальності, а й вага майбутніх гріхів.

Тоді нам дали наказ: “Зачистити сектор 17. Без класифікації.” Це означало – без розбору. Без полонених. Без винятків.

У секторі 17, була дитяча школа. Я знав це. Ми бачили її на картах та галофото. Маленькі стільці, вікна в квіточку, малюнки на стінах. Це було місце, де Шейла вчили своїх дітей.

Ми підійшли до школи. Вона стояла ціла, наче острівець мирного життя посеред цього пекла. Першими вийшли вчителі. Дві Шейла, з довгими, витонченими кінцівками, їхні великі очі дивилися на нас з нерозумінням. Вони тримали в руках білі полотна. Білі, як сніг на Землі. Символ миру. Символ капітуляції.

«Що це за херня?» – прохрипів Кнур, наш кулеметник. Його величезне тіло було обвішане стрічками з патронами, а обличчя було спотворене від втоми та бруду. – «Вони що, думають, це допоможе?»

«Це пастка, Кнур», – холодно відповів Капець, його голос був спокійним, як лезо ножа. – «Вони намагаються нас розжалобити. Не ведіться на це. Мораль — це розкіш, яку дозволяє собі переможець. А ми ще не перемогли».

Я дивився на цих вчителів. На їхні великі, бездонні очі. І я згадав слова Хуана: «Не дивись в очі. Вони можуть тебе приворожити». Але я дивився. І бачив там не ненависть, не страх, а якесь дивне, спокійне прийняття. Наче вони вже знали свою долю.

«Вогонь!» – пролунав голос Капця. Він не чекав мого наказу. Він просто віддав його сам. І тоді почалося.

Першими впали вчителі. Їхні білі полотна забарвилися червоним. Так, кров у них така сама, як і в нас. Вони впали мовчки, як і всі Шейла. Без стогону, без крику. Просто безшумно.

Я не стріляв. Спочатку. Моя рука тремтіла, а плазмат здавався неймовірно важким. Я бачив обличчя дітей, що з’явилися у вікнах школи. Маленькі, тендітні обличчя, з великими, переляканими очима. І тоді я почув голос. Голос Сема, мого побратима, якого вбили «дружнім вогнем». «Це не по-людськи, Ґрей!» – лунало в моїй голові.

Але Хартман, один із найжорстокіших у нашому підрозділі, кинув «вогневу» в їдальню. Це була граната з напалмом. Вона вибухнула, і з вікон школи вирвалося полум’я. Повітря наповнилося запахом паленого м’яса. Почали стріляти вже всі, я теж. Хтось навіть з “Блювомета” – цей страшний короткий вогнемет випалював життя як стихійне лихо, залишаючи після себе лише запах горілого м’яса та блювотини тих, хто ще не звик до подібних видовищ.

Мої пальці самі натиснули на гачок. Плазмат виплюнув смертоносний промінь. Я бачив, як діти, що стояли у вікнах, перетворювалися на попіл. Я чув їхній плач. Ні, не чув, а відчував. Це був не звук, а крик, що лунав у моїй голові. Крик, який я вже ніколи не зможу заглушити.

«Чого стоїш, Ґрей?! Всіх знищити! Вони всі однакові!» – кричав Капець, його обличчя було спотворене від люті. – «Не будь слабаком! Або ти, або вони!»

Мені здавалось, якщо я не буду стріляти, то мене вб’ють свої. Це навіть не страх. Це — рефлекс. Рефлекс виживання. Рефлекс підкорення. Тиск був нестерпним. Тиск ззовні – від командирів, від побратимів, від «Голосу Ефіру». І тиск зсередини – від втоми, від страху, від бажання просто, щоб все це закінчилося.

А потім ми сміялись. Після того, як школа перетворилася на палаючі руїни, а запах паленого м’яса змішався з солодким запахом Терра Ексіліум, ми сиділи і сміялися. Це був дикий, істеричний сміх. Сміх божевільних. Сміх тих, хто переступив межу.

Один із хлопців, Глина, наш сапер, який завжди жартував про те, що «більшість проблем можна закопати, головне — поглибше», приніс голову. Голову Шейла. Дитячу голову. Вона була обвуглена, але великі очі все ще були відкриті, дивлячись в нікуди. Він тримав її в рюкзаку, як трофей. «Подарунок командиру», – сказав він, посміхаючись. Його посмішка була порожньою, а губи наче закривавлені – «У цих тарганів смачна начинка».

І всі засміялись. Кнур, величезний кулеметник, ревів від сміху. Шерпа, наш інженер, який завжди був зосереджений на техніці, сказав: «Ефективно. Більше не буде проблем з цим сектором». Навіть Тиша, наша снайперка, яка не говорила без потреби, ледь помітно посміхнулася і посмішка її була холодною, як лід.

Сміялись всі, я теж. Бо не сміятись — значить показати свою слабкість, а це означає, що ти можеш бути наступним, «дружнім вогнем». Я сміявся, і мій сміх був порожнім, як і сміх інших. Він був механічним. Він був захистом. Захистом від жаху, що заповнював мене з середини, наповнюючи тьмою мою душу.

«Колективне зло завжди починається з мовчазної згоди», – згадав я слова Капеця. Він казав це ще на Землі, на лекціях з філософії. Тоді це здавалося просто теорією. Тепер це була реальність. Ми всі мовчазно погодилися. Тепер ми всі стали частиною цього зла.

Пам’ятаю, як Мама -Андрій Дворяк, наш медик, який зазвичай був 190 см тепла і 140 кг обіймів, стояв осторонь. Його обличчя було блідим, а руки тремтіли. Він не сміявся. Він просто дивився на палаючу школу. Його татуювання «Pax ex sanguine» – “мир через кров” – здавалося особливо цинічним у цей момент. Я підійшов до нього. «Все гаразд, Мама?» Він лише похитав головою. «Я… я не знаю, Ґрей. Я просто… не знаю». Це було все, що він міг сказати. І цього було достатньо. Я бачив, як він боровся зі своїм внутрішнім світом. І я знав, що він програє. Як і всі ми.

Скоба, наш розвідник, з його холодними очима і мертвою посмішкою, підійшов до мене. «Гарна робота, сержанте», – сказав він. Його голос був безбарвним. – «Сьогодні ми прийшли по їхні душі, можливо завтра хтось прийде по наші – це війна, так треба». Він дивився на мене, і в його очах не було нічого, крім порожнечі. Він вже давно переступив межу. Він був машиною. І він був задоволений. А я думав – «По наші душі? А чи залишились в нас душі?..»

«Пантеон поповниться. Сьогодні — з нашими», – прошепотів Капець, дивлячись на палаючі руїни школи. Його слова були моторошними, як молитва. Він вірив у те, що робив і зараз виглядав мов божевільний бог війни та смерті – не дарма він був призначений філософом роти. І це було найстрашніше, бо якщо навіть філософи можуть виправдати таке, то що залишається нам, простим солдатам?

Я лежав у своєму ліжку на Землі, під дією «Сомналіту», і бачив цю сцену знову і знову. Полум’я, дитячі обличчя у вікнах, сміх моїх побратимів, голова в рюкзаку. Я чув свій власний сміх. Порожній, механічний. Розумів – це був момент, коли я остаточно зламався. Коли тиск перетворив мене на те, чим я став. На знищувача без совісті.

Я це знаю. Я це пережив. І я пам’ятаю до миті, як відбувалося моє перетворення. Я пам’ятаю, як тиск ламав нас. Як ми перетворювалися на чудовиськ, щоб вижити. І це те, що не дає мені спати. Те, що змушує мене згасати.

4. Коли тиша стає криком.

Стадія четверта – Атмосфера безкарності.

РАПОРТ

Командуванню 3-го Колоніального Корпусу

Сержант Ґрей Хольцман, командир піхотного відділення

21.08.2197 (за земним літочисленням)

База «Форт Відплата», Терра Ексіліум

Доповідь щодо інцидентів та порушень протоколів у таборі для полонених Шейла (Сектор 04, Об’єкт «Зона Спокою»)

1. Вступ Цей рапорт складено з метою зафіксувати спостереження та задокументувати дії, що мали місце на Об’єкті «Зона Спокою», призначеному для утримання військовополонених та цивільного населення раси Шейла. Зазначені події суперечать затвердженим протоколам поводження з полоненими та загальнолюдським нормам.

2. Виявлені порушення

Надмірне застосування сили: Зафіксовані численні випадки застосування фізичної сили до полонених, що не було виправдано їхньою поведінкою чи спробами опору. Це включало побиття, удари прикладами зброї та застосування електрошокових пристроїв.
Катування та каліцтва: Спостерігалися систематичні акти катувань, спрямовані на спричинення болю та приниження. Документовані випадки використання колючих та ріжучих предметів (зокрема, дроту) для нанесення травм кінцівкам полонених. Метою цих дій не було отримання інформації, а виключно завдання страждань.
Сексуальне насильство: Зафіксовані численні випадки сексуального насильства (так звані «нічні розваги») з боку особового складу охорони табору щодо полонених Шейла, включно з неповнолітніми. Ці дії відбувалися безкарно, а скарги полонених ігнорувалися.
Нелюдські умови утримання: Полонені утримувалися в умовах, що не відповідають мінімальним стандартам. Недостатнє харчування, відсутність належної медичної допомоги, антисанітарія та перенаселеність камер призводили до погіршення стану здоров’я та високої смертності.
Безпідставні вбивства: Задокументовані випадки безпідставних вбивств полонених, що не чинили опору і не становили загрози. Це включало розстріли, удушення та інші методи, що призводили до летальних наслідків.

3. Відсутність реагування

Мною особисто було подано рапорт щодо частини зазначених порушень. Рапорт був зареєстрований у системі 20.08.2197 о 14:30 (місцевий час). Протягом 24 годин рапорт зник із системи, а жодних розслідувань чи дисциплінарних заходів не було проведено. Це свідчить про атмосферу безкарності та негласне схвалення зазначених дій з боку вищого командування.

4. Наслідки

Зазначені дії призвели до повної деморалізації та дегуманізації особового складу, що брав участь у цих інцидентах. Це також підриває довіру до цілей та методів ведення війни з боку людства та створює прецедент для подальших військових злочинів.

5. Рекомендації

Наполегливо рекомендую негайно провести незалежне розслідування всіх вищезазначених фактів, притягнути винних до відповідальності та вжити заходів для запобігання подібним інцидентам у майбутньому. Інакше, моральна деградація особового складу може призвести до незворотних наслідків для всієї військової кампанії та репутації людства.

Додатки: Жодних. Всі докази були знищені або проігноровані.

Сержант Ґрей Хольцман Командир піхотного відділення, 3-й Колоніальний Корпус.